Колыванова Мария Афанасьевна (oksana107) wrote in ukrainerussia,
Колыванова Мария Афанасьевна
oksana107
ukrainerussia

Персонально для Угліча оригінал тексту свідчення Рузі Ваґнер

Оригінал тексту свідчення Рузі Ваґнер складається з 24 листків машинопису. Частина машинопису, що стосується львівського погрому, займає листки 1-7, а решта тексту описує подальший розвиток подій. Тут публікується частина про львівський погром, без жодних пропусків, у перекладі Івана Сварника з польськомовного оригіналу8.
Уже перші дні принесли передчуття того, що мало статися. Євреїв почали виловлювати до праці. Це завдання надали низам української національності. Першою працею зловлених було очищення і винесення трупів з в’язниці при вул. Замарстинівській, Лонцького, Казимирівській (Бриґідки). Це була жахлива праця, тим більше що українські наглядачі й ґестапівці ставилися до євреїв, як до вбивців тих людей і при цьому безжалісно катували їх. І вже тоді почали текти потоки сліз жінок, матерів і дітей, батьки і чоловіки яких, зловлені до праці, більше не поверталися додому. Наступний день, вівторок, був початком масових українських ексцесів, на які німці дивилися з усмішкою задоволення і які вони самі за кілька днів перейняли у свої руки.
Це були дні й ночі жахливої тривоги. Мало хто спав у помешканні, ховалися по пивницях, горищах і т. п., і вже тоді почали влаштовувати криївки-схрони. Того вівторка і я опинилася у великій небезпеці, що далі опишу детальніше. Я жила з усією своєю родиною по вул. Замарстинівській, безпосередньо біля в’язниці на цій вулиці. Від самого ранку того пам’ятного дня почали долинати чутки про виловлення євреїв «до трупів». З кам’яниці ніхто не зважився висунути носа за браму, адже був день українського свята, і заповідали несподіванки. Та особливі побоювання стосувалися чоловіків. На 1 поверсі (сучасний 2 поверх. – І.С.) в одної з винаймачок нашої кам’яниці ми виявили дуже щасливе розміщення помешкання. З кухні вели дуже вузькі двері до туалету, який з боку ґанку взагалі майже не було видно. Ці двері замаскували, пересунувши креденс, і таким чином сконструювали криївку для чоловіків. Оскільки ми мешкали на партері, то боялися залишатись у помешканні. Уся родина зібралася у згаданої сусідки, а я залишилася на ґанку й партері, щоб у разі небезпеки дати знак сестрі, яка чергувала на ґанку ІІ поверху, щоб чоловіки сховалися в туалеті. (Їх було кільканадцятеро осіб, і вони не могли весь час сидіти в цій криївці). Звісно, ми не чекали, що й жінкам загрожує небезпека.
Була година 11-та перед полуднем. Сказали, що українці ведуть вулицею колони єврейських чоловіків і жінок. Однак ми не усвідомлювали того, що відбувається. Несподівано в брамі з’явився якийсь підліток з обличчям бандита. З міною, сповненою сарказмом і ненавистю, він сказав мені й сусідці, з якою я стояла на ґанку: «Ходіть-но панянки трохи попрацювати». В мене стало серце, нас візьмуть до трупів. Однак без слова прохання чи опору я пішла за ним, втішена, що на ІІ поверсі побачили, що діється, і встигнуть сховатися.
Щойно я вийшла з брами нашої кам’яниці, як мене оточила зграя вуличників. Усе ще не розуміючи ситуації, я йшла під штурханами й поштовхами у бік казарм. Перед казармами стояла шеренга чоловіків, жінок і дітвори – міське шумовиння. Перш, ніж я окинула поглядом усю картину, мене засліпив удар в обличчя. Дикі крики й вереск, хтось ухопив мене за волосся, мене кидали, мов м’яч, із рук до рук, я потрапила у ворота казарми, а звідти завдяки штурханам і копнякам, вилетіла, мов стріла з пращі, на подвір’я. Спантеличена й наполовину непритомна від болю, я, однак, інстинктивно відчула, що найбезпечніше буде якнайшвидше відійти від входу й узятися до роботи. Отож, використавши момент, коли мої кати зустрічали наступну жертву, я вихопилася на середину подвір’я, яке вже заповнили сотні чоловіків, жінок і дітей. «Що тут треба робити?» – спитала я в найближчої товаришки по недолі. «Прошу не розмовляти, – відповіла запитана, – прошу нахилитися й збирати руками пісок у купку, бо як якийсь підліток побачить, що пані цього не робить, то пані наразиться на дальше знущання і биття». Мені не треба було інших пояснень. Я зрозуміла. Я боялася роботи з трупами, натомість зіткнулася з чимось значно гіршим. Не робота була метою, задля якої сюди збирали чимраз більше нещасних жертв. Я пригадала собі оповіді з часів погромів Хмельницького. І тепер зрозуміла, що нині я і мої нещасні товариші недолі стали жертвою такого погрому.
З незвичним стоїцизмом я взялася за роботу. Погляд стежив за вхідною брамою, і я з полегшенням зауважила, що серед закривавлених тіл, які вкидали раз у раз, не було нікого з моїх найближчих.
Тим часом «забава» посилювалася. Нелюдські крики, розбиті голови, спотворені тіла й жахливо спотворені обличчя побитих, залиті кров’ю, змішані з болотом, викликали збудження кровожерних інстинктів черні, що вила від розкоші.
Зімлілих жінок і старців, що майже без дихання лежали на землі, ще зопалу товкли палицями, копали й волочили по землі. Орда, шаленіючи, шукала все нових емоцій. Зі скалічених посинілих тіл здирали одяг, не дивлячись, чоловік це чи жінка. Ми, хто вже пережили це чистилище, нахильцем гарячково змітали руками пісок з подвір’я і з жахом дивилися на ці сцени, а кров холола нам у жилах. Коли ж ненаситні кати здерли увесь одяг із якоїсь жінки й палицями безжалісно періщили голе тіло, то німецькі солдати, які проходили подвір’ям, яких ми просили втрутитися, відповіли: «Das ist die Rache der Ukrainer»9 тоном, сповненим схвалення цих дій. Вони проходили з виразом панів і фотографували голих жінок, яких катували: «Das wird in St?rmer sein»10, тішилися, що їхні земляки зможуть побачити дії своїх чоловіків і синів, які воюють для блага людства.
За кілька годин нашої праці, впродовж яких приводили все нові жертви, подвір’я було виметене, як мармурова підлога. Нам наказали стати під стінами мурів, що оточували подвір’я. Ми відчували, що наближається наша остання мить.
- Тепер нас розстріляють, – пробіг тривожний, розпачливий шепіт серед маси, що тремтіла. Мені в ту мить це було байдуже, але багато хто з-посеред нас, навіть чоловіки, почали переплітати свої зойки від болю з плачем і жалем за життям, яке їм доведеться втратити такими молодими, за своєю родиною, якої вже не побачать. Я намагалася переконати їх, що все одно, загинуть вони нині чи завтра, адже нинішні події це лише початок того, що буде. Та вони навіть не розуміли моїх слів. Усі інстинктивно пхалися назад, сподіваючись, що куля не досягне так далеко, і його може заступити тіло того, хто стоїть перед ним. Я стояла з самого переду. Після того всього, що я побачила раніше, я відчувала страшенну апатію й не бажала далі жити. Крім того, я була дуже ослаблена й не могла витримати жахливого смороду крові, що зашкарубла на відкритих ранах.
Якоїсь миті я відчула якесь полегшення і втратила відчуття реальності. Це тривало частку секунди. Хтось, хто стояв побіч мене, бачачи, що я млію, підтримав мене й опритомнив словами: «Нехай пані сяде, бо пані мліє». Я сіла на землю, шкодуючи, що мені перервали блаженну мить непритомності. Побита маса зганьблених і переслідуваних людей стежила тепер за кожним рухом призвідців погрому, напружено очікуючи подальшого ходу подій. Але вони чомусь не поспішали покінчити з нами. Нестриманій голоті не вистарчала наша кров і пониження. Вони бажали здобути з цієї забави матеріальнішу користь.
Перед тремтячою скатованою масою нещасних жертв стали проститутки зі своїми фаґасами і, як володарки, наказали нам скидати з себе взуття чи інші частини гардеробу, які їм припали до подоби. Потім нам наказали віддати наші документи, особливо совєтські паспорти.
Один із бандитів оголосив, що як у когось із нас знайдуть якісь гроші, персні чи інші коштовності, то нам біда. Негідник навіть не сподівався, який багатий результат дасть це його нице розпорядження. З усіх сторін на середину подвір’я почали викидати 50 і 100-рублеві банкноти, перстінці, годинники й різні інші коштовності. Викидали далеко від себе, аби, боронь Боже, «володарі нашого життя і смерті», 15-літні шмаркачі, не зауважили, від кого походять дані предмети.
Хто цього не бачив, не повірить, що тисячі рублів у банкнотах і золоті валялися по землі, а герої дня жадібно збирали наше майно.
(Зазначу, що в записаних тут спогадах немає ані крихти перебільшення, а навпаки, я не в стані змалювати те, що бачили тоді мої очі й чули вуха).
Описую події у Львові, але порівняно з пізнішими відомостями, що надходили з інших більших чи менших місцевостей, вони були всюди ідентичними, бо здійснювалися за наперед усталеною програмою й виконувалися тим самим «загоном смерті», який всюди за допомогою місцевого шумовиння давав свої гастролі, щоразу залишаючи такі ж криваві жнива. Я також піддалася загальному психозові, відкинула далеко від себе значну суму грошей і біжутерію, які мала при собі. Признаюся, що мені навіть шкода було цього вчинку, не тому, що мені жаль було грошей, а тому, що мені здалося дурним, що цілком байдужа щодо смерті, якої сподівалася, я злякалася безсовісної погрози негідника. Тим часом наближався вечір, і почали перемовлятися, що нас мають випустити. Вечірня прохолода трохи освіжила мене, отож я встала і роззирнулася. У натовпі я побачила закривавлене й посиніле обличчя моєї сусідки з партеру п. Кікенес.
Я підійшла до неї і дізналася, що моя 16-річна на той час сестричка Саля також є в цьому натовпі. Я завила від болю. Це делікатне, вутле дитя у цьому жахливому пеклі, до того ж саме й покинуте. Понад годину я бігала навколо подвір’ям, розпачливо волаючи «Салюню, Башехес». Однак марно. Я благала п. К., щоб вона пішла зі мною і показала місце, де бачила мою сестричку. Однак вона, байдужа до мого болю або ж перейнята своїм власним, не хотіла нікуди йти, лише здалека показуючи мені місце, в якому я маю шукати свою сестричку. Незважаючи на зойки й прокльони, я проштовхувалася між людьми, що лежали на землі й стогнали від болю й слабкості. Врешті я знайшла Салюсю із закривавленим обличчям і спухлими губами. Я притулила її до себе, й ми розплакалися. Вона втішила мене, що ні з ким більше з нашої коханої родини нічого лихого не сталося, бо розбійники, не змігши відчинити двері, потягли її з собою й пішли.
Доля бажала, щоб і вона мала при собі коштовності матусі й гроші, які Маруля повісила їй у торбинці на шиї. Бідолашна, почувши, що нас мають випустити, дуже журилася втратою цього майна. Я, звісно, втішала її, а потім вижебрала десь трохи води в жменю, щоб змочити її губи, зашкарублі від крові.
Тим часом на подвір’ї запанувало пожвавлення, зросла надія, що чутки про наше звільнення є правдивими. Уже формувалися пари, і перша колона вийшла з подвір’я. Тут і там лежали трупи дідів і бабусь, які не витримали тортур, і тих, хто згасав внаслідок отриманих ран. На жаль, ніхто про них не турбувався.
Ще не певні, чи нас випускають, чи переводять деінде, ми вишикувалися в шеренгу й за мить вийшли на вулицю. Кілька кроків, і ми були вдома.
Увесь день зойки й крики… …на думку, що ми серед тих нещасних11.
Наступного дня ми довідалися, що погром одночасно відбувався у всьому місті, з тою різницею, що люди, яких забрали на Лонцького чи до Бриґідок, уже не побачили світу. Поза тим із помешкань пограбували все, що лише вдалося, а чого не можна було забрати, озвірілі типи нищили чи навіть підпалювали на місці. Сліди цього вандалізму було видно й у нашій кам’яниці.
Це було перше, що ми пережили після здобуття Львова німцями.
Archiwum Zydowskiego Instytutu Historycznego, «Relacje. Zeznania ocalalych
Zydow», sygn. 301/442, l. 1-7.
Завірена копія. Машинопис.

-------------

Скажить, де Рузя Вагенер ідентификує погромщиків, як українськую міліцію?
Мабуть тому Хімка не наважився на неї посілатись в своєй статті ? Крім маленького уривочку: "Роза Вагнер говорила, що вона навіть бачила повій з сутенерами, які реквізували/відбирали взуття та інші предмети одягу від Єврейських жінок [67]. Жертв обирали випадково, поки [лише за те що ?] вони були Євреями. Роза Ваґнер та сусід були затримані/арештовані підлітком просто за те, що вони разом були на ґанку будівлі поблизу Замарстинівської вуличної в’язниці. Шістнадцятирічну сестру [Рози] Ваґнер також забрали [68].". Чому Хімка проігнорував її свідчення? Ці свідчення були написані у 1946 р. та зберегаються у Єврейскому інстітуті історії у Кракові. Замість того, Хімка пише якусь безглузду статью в який вигадує, що Рузі Вагнер не знала про те, що погромники були з української міліціі. Треба ж таке! Якби їй Хімка розповів, то вона тоді змінила свої свдчення?!
 
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 28 comments